Глава 1. Мавік, звук і туга за портом
На правобережжі Херсонщини стихло. У напівтемному бліндажі пахло землею, машинним маслом і вчорашнім сигаретним димом. Біля входу сохли мокрі куртки. На ящику з-під боєприпасів лежали пульт, запасні пропелери й кілька акумуляторів, підключених до зарядки.
За стіною з мішків і бронеплит лежав темний степ. Десь далеко час від часу спалахувало червоне й одразу згасало.
У навушниках шипів Starlink.
Джаз кілька хвилин дивився в стелю. Після вечірнього вильоту він ще не зняв гарнітуру. Пальці машинально перебирали кабель. Колись перед концертом він так само перевіряв гітарний підсилювач, щоб той не помер на першій пісні.
Він натиснув кнопку на гарнітурі.
— Сонь… ти чуєш цей тріск?
На іншому кінці зв’язку було чути двері, кроки й металевий скрип коліс.
— Який?
— Не в навушниках. У голові. Мені здається, той дрон досі висить над нами.
— Ти спав скільки?
— Не міняй тему.
— Дві години?
— Три.
— Дві сорок.
Джаз усміхнувся в темряві.
— Добре. Дві сорок.
На столі засвітився зелений індикатор зарядки. Ще один акумулятор був готовий.
— Як твій новий альбом? Той, що ти скидала. Це що було? Арфа, яка втекла під воду?
— Не арфа. Електронна цитра. Голос поверх семплів. Там про берег, який чекає море. Думала, тобі сподобається.
— Сподобалося. Там багато повітря.
— Ти зараз говориш так, ніби це недолік.
— Ні. Просто повітря якесь сумне.
— Це тому, що ти слухав його в бліндажі.
Джаз подивився на стелю.
— Ні. Це тому, що ти написала про берег, який чекає море. Берег завжди чекає. Море — ніколи.
— От тільки не починай.
— Я ще навіть не почав.
У чат увірвався Шум.
Він сидів біля лампи над пультом і саме витягував кабель із роз’єму.
— Повітря? У моєму новому треку повітря нема взагалі. Там завод, де з іржавих танків штампують хаймарси. Я тобі його надіслав, Джазе. Ти сказав: «Занадто шумно».
— Це був комплімент.
— Я знаю.
— Але образився?
— Я механік.
Джаз засміявся.
— І?
Шум ще раз перевірив роз’єм.
— Якщо звук є — деталь працює. Якщо звуку нема — працює підозріло.
— Дуже тонка теорія, — сказав Лірик.
Він сидів у дальньому кутку на складеному спальнику й гортав телефон, хоча зв’язок там давно пропав.
— Практична, — відповів Шум.
Лірик заблокував телефон.
— Я вчора слухав один трек. Там семпл зі звуків трамвая. І подумав: місто може втратити людей, але не одразу втрачає свій ритм.
— А в мене просто дрижання двигуна? — спитав Шум.
— У тебе дрижання двигуна.
— Це теж ритм.
— Безперечно. У тебе все ритм. Особливо те, що інші люди називають шумом.
— Історик заговорив.
Лірик підняв очі.
— Колишній учитель історії, — поправив він. — Історик знає, що все вже було. Учитель знає, що все це ще доведеться комусь пояснювати.
— Непогано, — сказав Джаз.
Лірик знизав плечима.
— Я можу краще.
— Я теж.
Джаз зняв одну чашку навушників і прислухався до генератора за стіною.
— З однієї ноти можу зробити трагедію.
— А я з одного факту — цивілізацію.
Гриф, не підводячи очей від карти, сказав:
— Ви вже три хвилини сперечаєтесь, чи є двигун музикою.
— Є, — відповів Шум.
— Я не питав.
Джаз засміявся.
— Ось за це я люблю Грифа.
Гриф перевернув аркуш, перевірив щось олівцем.
— Не звикай.
У навушниках тріснув зв’язок.
Джаз підняв голову.
— Чуєте? Starlink вступив у нашу композицію.
— Це перешкоди, — сказав Шум.
— У музиці немає перешкод. Є звуки, яким ще не придумали правильного настрою.
— Або поганий кабель.
Лірик одразу підхопив:
— Іноді між генієм і поганим кабелем справді немає великої різниці.
Шум потягнув кабель, перевірив роз’єм і тільки тоді відповів:
— Є.
— Яка?
— Кабель можна замінити.
Джаз засміявся.
— Все. Ти виграв.
Соня теж засміялася. Десь на її кінці зв’язку хтось швидко пройшов коридором. Металеве колесо вдарилося об поріг.
Соня на секунду відсунула гарнітуру.
У бліндажі знову стало тихо.
Раніше вона, мабуть, сказала б, чому цей трек працює: пам’ять, простір, ритм, берег, голос.
Тепер вона просто сказала:
— Джаз.
— М?
— Увімкни той трек ще раз.
— Мій?
— Той, що я тобі скинула.
Він знайшов файл.
Шум клацнув вимикачем паяльника. Гриф відклав олівець. Лірик заблокував телефон.
У навушниках народився тихий, майже водянистий звук. Потім вступив голос.
Кілька секунд ніхто не говорив.
Генератор за стіною раптом замовк.
У навушниках залишилася тільки музика.
Потім мотор знову схопився.
Джаз тихо спитав:
— Чуєш?
— Що?
— Оце місце між двома звуками.
— Тишу?
— Ні. Тугу.
Соня помовчала.
— Ти завжди знаходиш музику там, де її нема.
— А ти завжди знаходиш слова там, де їх забагато.
— Це комплімент?
— Найкращий, який у мене є.
Лірик не втримався:
— Музикант закоханий у паузи, філолог — у слова. Обоє професійно заважають тиші.
— Ти знову змагаєшся?
— Я не змагаюся. Я формулюю.
— Це гірше.
Соня тихо засміялася.
Джаз нічого не сказав.
Соня сама заговорила:
— Знаєте, я сьогодні згадала порт.
Джаз одразу спитав:
— Одеський?
— Так.
Він замовк.
Шум продовжував дивитися на пульт. Гриф знову розгорнув карту. Лірик відкинувся до стіни.
— Мені наснилося, що я стою біля моря, — сказала Соня. — Не бачу його. Тільки чую. А хтось каже, що воно зовсім близько.
Пауза.
— Я прокидаюся — і чую генератор.
Джаз усміхнувся.
— Генератор теж має ритм.
— Не той.
— Знаю.
Десь за стіною коротко загуркотіло. Усі на мить замовкли. Звук віддалився.
— Повернемося, — сказав Джаз.
Ніхто не відповів.
Десь за стіною клацнув генератор.
— Повернемося.
Лірик не втримався:
— Порт — це місце, де дорога дозволяє собі стати спогадом.
Шум навіть не підняв голови.
— Ти навіть про порт не можеш сказати нормально.
— Я сказав нормально.
— Занадто красиво.
— А ти просто заздриш.
— Я заздрю тільки справним механізмам.
Джаз тихо засміявся.
— А для мене порт — це місце, де музика закінчується, а море продовжується.
— Непогано, — сказав Лірик.
— Я ж казав: змагання.
Соня помовчала.
На її кінці зв’язку знову почулися швидкі кроки, голос чергового і металевий стукіт дверей.
— А для мене порт — це просто набережна. Кава. І щоб ніхто не питав, де аптечка.
Ніхто не засміявся.
Десь далеко глухо ударило.
На столі один за одним засвітилися зелені індикатори зарядки.
Шум подивився на екран пульта.
— Дрон готовий.
Гриф склав карту.
— Тоді працюємо.
Глава 2. Червоні вітрила під курткою
Ранок на правобережжі Херсонщини був сірим. Після нічного дощу степ блищав калюжами, вода стояла на бронеплитах біля входу в бліндаж.
Усередині було тісно. На столі лежав розібраний пульт від дрона, поруч повільно заряджалися акумулятори. Біля стіни сохли рукавиці. На підлозі темніли сліди від мокрих чобіт.
Шум сидів над пультом і вже кілька хвилин лаявся на кабель.
— Та ну тебе…
Він потягнув його ще раз. Кабель не піддався.
У навушниках шипів Starlink.
Соня вийшла на зв’язок із госпіталю. За її голосом чувся тил: кроки, металевий скрип візка, голоси медиків. Десь поруч зачинилися двері, потім хтось покликав санітарку.
— Хлопці. Ви не спите?
Шум позіхнув.
— Я сплю. Просто очі відкриті.
— Шум у режимі енергозбереження, — сказав Джаз.
Шум не підняв голови.
— Ти свою батарею вчора зарядив?
Джаз промовчав.
— Ясно.
Соня засміялася.
— Я вам щось скину. Тільки не коментуйте перші три хвилини.
Лірик застогнав десь із дальнього кутка.
— О ні, — сказав Лірик. — «Тільки не коментуйте» — це поганий знак.
— Можливо.
Джаз підсунув до себе телефон.
— Що за виконавиця?
— Sola. Я випадково знайшла.
— І вже втретє слухаєш?
— Вчетверте.
Джаз хмикнув.
— Це небезпечно.
— Що?
— Ти нам кидаєш музику і кажеш не сперечатися. Це як Шуму дати новий генератор.
Шум нарешті підняв очі від пульта.
— Я хоча б потім збираю назад.
— Слухайте.
У чаті запала тиша.
Пісня знайомить із Солою — молодою дівчиною на грудневому пірсі, якій старий моряк дарує маленький кулон із яхтою з багряними вітрилами. Моряк розповідає їй портову легенду про чарівне судно — яхту з багряними вітрилами, призначену лише для справжніх мрійників моря. Роки минають, Сола дорослішає, але зберігає цю історію, ховаючи кулон під курткою як тихе нагадування про дитяче диво.
Шум відсунув пульт. На столі тихо миготіли зелені індикатори зарядки.
Джаз підключив навушники.
Лірик поклав телефон екраном донизу.
Гриф, який до цього сидів біля входу й перевіряв карту, склав її навпіл.
Кілька хвилин звучала пісня.
За стіною знову зашурхотіла вода. З даху бліндажа всередину впала крапля.
Ніхто не говорив.
Першим заговорив Лірик:
— Ну добре.
— Що? — спитала Соня.
— Тепер зрозуміло, чому ти сказала мовчати.
— Чому?
— Бо спочатку треба було просто послухати.
Джаз поправив навушник.
— Рідкісний випадок, коли вчитель погоджується із забороною на розмову, — сказав Джаз.
— Не звикай.
Лірик ще раз перемотав трек назад.
— Мене зачепило: Not left and right — starboard, port-side.
— Тому що звучить, — сказав Джаз.
— І ще тому, що «ліворуч-праворуч» — це команда. А тут вона одразу опинилася на кораблі.
Шум знову взявся за кабель.
— Я взагалі не зрозумів, навіщо так складно, — сказав Шум.
— Ти не романтик.
— Я знаю, де в човна ліво.
— У корабля не ліво, а port-side, — поправив Лірик.
— Я знаю.
— Звідки?
— Дивився на схему.
— Мануал?
— Мануал надійніший.
Лірик засміявся.
— Не сперечаюся.
Гриф відклав карту.
— Мені подобається голос, — сказав він.
— І все? — спитав Джаз.
— Все.
Лірик знову повернувся до пісні.
— А мені подобається, що вона не намагається довести, що мрія існує.
— Мрії взагалі погано піддаються доказам, — сказав Джаз.
— Ось.
Лірик ожив.
— І цей рядок: Some truths sail past what facts can do.
— «Деякі істини пропливають повз те, що можуть факти», — переклала Соня.
Лірик поморщився.
— Англійською краще.
— Чому?
Джаз відповів замість нього:
— Там ще чути воду.
Лірик на мить замовк.
— Оце правильно.
За стіною коротко загуркотів генератор.
Шум відклав викрутку.
— Мені подобається слово «факти».
— Чому?
— Бо факти хоча б можна перевірити.
— А якщо не можна?
— Тоді це не факт.
Джаз засміявся.
— Викликайте саперів. Шум зайшов на територію філософії.
— Я просто сказав.
Соня слухала їх і посміхалася.
На її кінці зв’язку хтось щось запитав. Вона прикрила мікрофон долонею, відповіла, потім повернулася до розмови.
— А ще там є одна фраза, — сказала вона. — So Sola, has your yacht come through?
Джаз одразу відповів:
— Оце вже боляче.
— Чому?
— Не знаю. Там голос так співає, ніби відповідь уже запізнилася.
Лірик підхопив:
— Саме тут казка стає дорослою.
— Ти зараз усе поясниш, — сказала Соня.
— Я формулюю.
— Це ще гірше.
Джаз засміявся.
— Ні. Цього разу він правий.
Шум знову взявся за кабель. Він протер роз’єм рукавом, вставив кабель назад і дочекався, поки індикатор засвітиться рівно.
— Я, до речі, не розумію, чому всі так люблять кораблі.
— Бо вони красиві, — сказав Джаз.
— Здалеку.
— Здалеку всі кораблі красиві.
— А зблизька?
Джаз прислухався до чогось у навушниках.
— Зблизька чути двигун.
— Нарешті нормальна розмова, — сказав Шум.
— Ти все зіпсував.
— Я додав реалізму.
Гриф тихо сказав:
— Корабель теж може бути справжнім.
Ніхто не відповів.
За стіною проїхав автомобіль. Шини хлюпнули в калюжі й швидко стихли.
Соня першою порушила тишу:
— Мені подобається, що там є кулон.
— Чому? — спитав Джаз.
— Не знаю.
Вона помовчала.
— Мабуть, тому що маленькі речі легше сховати.
— Від кого? — спитав Джаз.
— Від усіх.
Лірик тихо сказав:
— Хороша формула.
— Не кради.
— Я запам’ятав.
— Тоді плати авторський гонорар.
— Чим?
— Кавою в Одесі.
— Домовились.
На кілька секунд знову стало тихо.
Шум ще раз перевірив кабель, хоча той уже працював.
— Я, до речі, пісню ще двічі слухав.
— Перевіряв якість запису? — спитав Джаз.
— Так.
— Звичайно.
— А ти?
— Тричі.
— Аналізував структуру?
— Саме так.
Лірик засміявся.
— А я чотири.
Гриф заблокував телефон.
— Я залишив.
— Що?
— Пісню.
— На телефоні?
— Так.
Соня усміхнулася.
— Добре.
У госпіталі хтось покликав її на ім’я.
Вона не відповіла одразу.
Потім сказала:
— Мені треба йти.
— Сонь.
— М?
Джаз помовчав.
Він подивився на чорне скло телефона, потім на мокрий степ за входом.
— Дякую за пісню.
— Тобі сподобалась?
— Не знаю.
Ще пауза.
— Але я згадав море.
Соня теж помовчала.
— Я теж, — тихо сказала Соня.
На її кінці зв’язку знову почулися кроки, колеса візка і короткий голос чергового.
Потім Соня відключилася.
У бліндажі ніхто одразу не заговорив.
Шум знову взявся за пульт.
Гриф розгорнув карту.
Джаз зняв навушники.
За стіною знову загуркотів генератор.
Глава 3. Вихід у море
Ввечері дощ бив по металевих листах бліндажа. Вода стікала по краях бронеплит тонкими холодними струмками й збиралася під входом у темні калюжі. Біля дверей лежав згорнутий брезент, із нього ще капало. Хтось поставив під протікання порожню каністру, і кожні кілька секунд у ній глухо падала крапля.
Після двох бойових вильотів хлопці сиділи мовчки. На столі залишився розкладений комплект для дрона: пульт, запасні пропелери, моток ізоляційної стрічки, кілька акумуляторів у зарядних пристроях. Один акумулятор уже охолов після вильоту, другий повільно набирав заряд. На його корпусі чорніла свіжа смуга від бруду.
Шум щось паяв під тьмяною лампою. Паяльник потріскував, коли на жало потрапляв припій. Джаз чистив навушники маленькою щіточкою, витираючи з амбушурів пил і піт. Лірик гортав телефон без зв’язку, час від часу піднімаючи його вище, ніби це могло допомогти. Гриф перевіряв карту, притискаючи один її край металевою кружкою, щоб протяг не загортав папір.
Десь за бліндажем коротко завівся генератор. Напруга на зарядці мигнула, але не пропала.
У чат зайшла Соня.
— Ви живі?
— Ні, — буркнув Шум.
— Добре. Тоді хто відповів?
— Мій привид. Він теж ремонтує дрони.
— Йому хоч платять? — спитав Джаз.
— Так. Він хоча б не сперечається.
Короткий сміх пробіг по чату.
Джаз поклав щіточку на стіл. На секунду в бліндажі стало чути тільки дощ і вентилятор маленького зарядного блока.
Соня не стала тягнути:
— Я вам дещо скину.
Лірик застогнав:
— О ні.
— Що?
— Я вже знаю, що через п’ять хвилин ми будемо сперечатися.
— Можливо.
Шум перевернув паяльник у руці й перевірив контакт на платі.
— Тільки не ще одна пісня про море, — попередив Шум.
— Чому?
— Бо море теж ламається.
— А ти уявляєш його як технічне завдання, — сказав Джаз.
— А хіба ні?
Гриф відклав карту.
— Послухаємо спочатку.
Він прибрав кружку з краю паперу й акуратно склав карту навпіл. Олівець залишився поверх неї.
Усі замовкли.
У центрі опиняється Ґрей — заможний технологічний підприємець, який після продажу свого стартапу почувається цілком задушеним порожніми, одноманітними циклами корпоративного успіху. Він бореться з безсонням і залежністю від екранів о третій ночі та прагне відчутного виходу зі своєї сучасної клітки. У раптовому пориві до свободи він таємно купує яхту й планує втечу в море, щоб вирватися з офісного гниття.
Кілька хвилин було чути тільки дощ і тихе шипіння Starlink.
Музика звучала неголосно. Десь посередині треку за стіною дзенькнула металева каністра. Хтось пробіг по настилу перед бліндажем, важко вдаривши підошвами по дошках. Потім усе знову стихло.
Трек закінчився.
Пауза вийшла довшою, ніж зазвичай.
Шум першим порушив мовчання:
— Я зараз скажу щось некультурне.
— Ми чекали, — сказав Лірик.
— Цей хлопець мене бісить.
Джаз хмикнув.
— Швидкий аналіз.
— Ні, серйозно. У нього гроші, офіс, свій бізнес. І він усе це кидає, бо йому стало нудно.
Шум поклав паяльник на металеву підставку. Жало ще кілька секунд червоно світилася в напівтемряві.
— Мені не сподобалась його проблема, — додав Шум.
Лірик подивився на нього:
— А яка в нього проблема?
— У нього все є. І йому все одно мало.
Джаз зняв один навушник.
— Мені там інше чується.
— Що?
— Він прокидається, а все знову те саме.
Шум кивнув:
— Офіс.
— Не офіс. День.
Лірик усміхнувся.
— Хороша різниця.
— Не починай, — сказав Джаз.
За стіною щось важко грюкнуло. Гриф автоматично підняв очі до входу, прислухався й знову опустив погляд на карту. Звук виявився лише ящиком, який хтось поставив на мокрий настил.
Шум відклав паяльник.
— Все одно. У нього клітка з кондиціонером.
— А в тебе? — спитала Соня.
Шум глянув на пульт.
— У мене клітка з поганим кабелем.
Джаз засміявся.
Соня теж.
Шум повернув до себе пульт і легенько постукав пальцем по корпусу. На екрані ще залишався останній запис із вильоту — маршрут, висота, час. Він не став його відкривати.
Потім сказала:
— Мене в ньому інше зачепило.
— Що? — спитав Лірик.
— Він нікому не сказав. Просто вирішив піти.
Гриф тихо сказав:
— Я його розумію.
— Чому? — спитав Джаз.
Гриф знизав плечима.
— Не захотів пояснювати.
Запала коротка тиша.
Джаз знову вставив навушник, але музику не вмикав. Просто тримав його в руці.
Лірик відклав телефон.
— Найцікавіше, що він отримав саме те, про що мріяв.
— І що? — сказав Шум.
— І цього виявилося недостатньо.
Шум нічого не відповів одразу. За входом вода бігла по брезенту тонкою цівкою. Він узяв серветку й витер із пульта краплю, яка невідомо звідки потрапила на край столу.
— А може, справа не в тому, що мало.
Лірик подивився на нього.
— А в чому?
Шум не відповів.
Джаз знову вдягнув навушник.
— Там ще є цей момент із нічним екраном.
— Ти теж його почув? — спитала Соня.
— Я почув, як у нього все життя звучить однаково.
Лірик усміхнувся:
— Це вже майже філософія.
— Ні. Це ритм.
Шум похитав головою.
— Ви зараз знову зробите з пісні лекцію.
— А ти з неї зробив інструкцію з експлуатації яхти.
— Бо яхта має експлуатацію.
Соня засміялася.
Дощ посилився.
Вода вже не стікала — била по металу суцільним шумом. У бліндажі довелося говорити трохи голосніше. Генератор за стіною заревів на вищих обертах, коли хтось підключив ще одне навантаження.
Шум знову взяв паяльник, але працювати не почав.
Він кілька секунд просто тримав його над платою.
— Знаєте, що мене ще бісить?
— Що? — спитав Джаз.
— Він може піти.
— Куди?
— Куди захоче.
Ніхто не відповів.
Гриф потягнув карту ближче. На одному з її країв темніла розмокла пляма. Він розгорнув її на іншому місці, притиснув пальцем і кілька секунд дивився на позначки.
Шум подивився на карту перед Грифом.
— Просто сісти на яхту. І думати, куди поплисти.
Гриф закрив карту.
— А ти?
Шум довго дивився на екран.
На екрані пульта ще світилася маленька схема останнього маршруту. Лінія повертала назад до їхньої точки, потім обривалася біля самого краю сектора.
— А я поки дивлюся, де ворог.
За стіною гуркотів дощ.
Ніхто не жартував.
Зарядний пристрій тихо пискнув. Один акумулятор був готовий. Шум машинально від’єднав його й поставив убік, не відводячи очей від карти.
— Якщо чесно, — сказав Шум, — я теж колись хочу дивитися на карту і думати: «Куди поплисти?» А не «Де ворог?»
Лірик нічого не сказав.
Джаз теж.
Гриф дивився на карту. Потім склав її ще раз, уже меншим квадратом, і прибрав під край столу, щоб вода не дісталася паперу.
Соня тихо спитала:
— Скинути тобі цей трек?
Шум кивнув, хоча вона цього не могла побачити.
— Скинь.
— Ти ж казав, що це музика для людей із яхтами.
— Я сказав багато чого.
Джаз тихо засміявся.
На кілька секунд у чаті знову стало тихо.
Потім у далині глухо вдарило.
Не близько. Але достатньо, щоб усі на мить перестали рухатися.
Гриф підняв голову й прислухався.
Другого удару не було.
Шум перевірив пульт. Джаз зняв навушник. Лірик автоматично глянув на телефон, хоча зв’язок тут ні до чого не був.
Соня нічого не сказала.
За хвилину всі знову повернулися до своїх справ.
Шум поставив заряджений акумулятор у контейнер. Джаз витер навушники й поклав їх поруч із телефоном. Лірик нарешті заблокував екран. Гриф ще раз перевірив карту.
Через кілька хвилин Соня сказала:
— Мені треба йти.
— Давай.
— Бережіть себе.
— Ти теж.
Зв’язок обірвався.
У чаті залишився лише напис про відключення.
Шум знову взявся за паяльник.
Цього разу він увімкнув
його й нахилився над платою. Маленька крапля припою блиснула під лампою.
За хвилину в його телефоні знову заграв трек.
Ніхто нічого не сказав.
За металевими листами продовжував лити дощ. Генератор рівно гудів, зарядки світилися зеленим, а на столі лежав пульт, готовий до наступного вильоту.
Глава 4. Після мрії
Ніч була тиха. Після дощу мокре листя раз у раз шурхотіло біля входу в бліндаж. Усередині пахло вологою тканиною, кавою і машинним маслом. На столі лежав пульт, поруч заряджалися акумулятори. Зелені індикатори відкидали на стіну маленькі рівні плями світла.
Соня зайшла в чат.
— Не спите?
— Ні, — відповів Шум. — Ми всі тут просто дуже переконливо лежимо із заплющеними очима.
— Говори за себе, — сказав Джаз. — Я медитую.
— Ти заснув у навушниках.
— Це просунута форма медитації.
Джаз поправив навушники й сів рівніше.
— Знову пісня? — спитав Лірик.
— Знову.
— Я так і знав.
— Цього разу інша історія.
— У тебе всі вони інші, — сказав Шум.
Соня засміялася.
— Пам’ятаєте дівчину з кулоном?
— Так, — сказав Гриф.
Гриф сидів біля входу й переглядав карту. Один її край був притиснутий кружкою, щоб вологий протяг не загортав папір.
— Вона виросла.
— А кулон? — спитав Шум.
— При ній.
— Ну звичайно.
Соня скинула трек.
У бліндажі стало тихо. Джаз зняв навушники, перевірив з’єднання й знову надягнув їх. Лірик поклав телефон екраном донизу. Шум відсунув убік інструменти.
За стіною шелестіло листя, десь далеко працював генератор. У навушниках ішла музика.
Історія повертається до Соли, яка змогла перетворити дитячу пристрасть на професію інструкторки з яхтингу та рятувальниці на узбережжі. Вона живе своєю мрією на воді, але її не полишає постійне, тривожне відчуття незавершеності. Вона замислюється, чому її успіх досі здається незакінченим і чому вона ніяк не може розлучитися зі своїм захованим дитячим кулоном.
Трек закінчився.
Кілька секунд ніхто не говорив.
— Мені подобається, що вона нікуди не повернулася, — сказав Джаз.
— В сенсі? — спитав Шум.
— Вона вже там.
Лірик помовчав.
— І все одно носить кулон.
— От це мене якраз цікавить, — сказав Джаз.
— А мене дратує, — відповів Шум. — Вона ж отримала те, чого хотіла.
— Море, роботу, своє життя, — сказав Лірик.
— І що ще їй треба?
Лірик усміхнувся.
— Ти зараз намагаєшся скласти життя за накладною.
— Зате нічого не загубиться.
Джаз засміявся.
Він зняв один навушник і покрутив його в пальцях.
— Мені здається, вона отримала все, крім того моменту, якого чекала.
— Якого саме? — спитав Лірик.
— Коли музика повинна була сказати: «Все. Ти прийшла».
Лірик подумав.
— Але хороша пісня не закінчується там, де ти її чекаєш.
— Оце вже краще.
— Я ще не закінчив.
— Саме цього я й боявся.
Лірик продовжив:
— Можливо, проблема не в тому, що мрія не здійснилася. А в тому, що вона здійснилася не так, як її уявляли.
Шум нічого не відповів. Він тільки перевірив заряд акумулятора й відсунув його від краю столу.
Гриф тихо сказав:
— Вона не сумує за морем.
— Чому? — спитав Шум.
— Бо воно в неї є.
Джаз помовчав.
— Може, вона сумує за собою біля того моря.
Соня нічого не сказала.
На її кінці зв’язку щось дзенькнуло. Потім почувся короткий голос, але слів не було чути.
— Я думаю, вона тримається не за кулон, — сказала вона нарешті.
— А за що? — спитав Лірик.
— За ту себе, яка його отримала.
Лірик одразу підхопив:
— Пам’ять — це якір.
— Ні, — заперечив Джаз. — Якір не дає тобі плисти. А вона якраз пливе.
— Тоді пам’ять — компас.
— Компас хоча б показує напрямок.
— Саме тому.
Шум подивився на них.
— Ви знову посваритеся через навігацію?
— Ми не сваримося, — сказав Лірик. — Ми уточнюємо.
— Це вчительська назва сварки.
Джаз засміявся.
На кілька секунд знову стало тихо.
— А ще вона не може просто викинути кулон.
— Чому? — спитав Шум.
— Бо тоді доведеться визнати, що та дівчинка залишилася в минулому.
— Вона й так залишилася.
— Але не зникла.
Лірик помовчав.
— Дорослішання, мабуть, не в тому, щоб викинути минуле.
— А в чому? — спитав Джаз.
— Щоб перестати з ним сперечатися.
Джаз подивився кудись убік.
— Це ти зараз про неї чи про себе?
Лірик усміхнувся.
— Я вчитель. Я завжди говорю про інших.
— Зручно.
— Професійне.
Соня тихо засміялася.
Лірик поправив рукав, який зачепився за край столу. Гриф склав карту й поклав її поруч із телефоном.
— Знаєте, що дивно? — сказав Джаз.
— Що? — спитав Шум.
— Вона все життя чекала на одне. А коли отримала, музика не закінчилася.
— Може, вона й не повинна була закінчуватися, — сказав Лірик.
— А що тоді після фіналу?
Лірик не відповів.
Джаз сказав:
— Наступний такт.
— Навіть якщо не знаєш, яка буде мелодія?
— Особливо тоді.
Шум фиркнув.
— Ви зараз зробите з музики ще одну філософію.
— Не заважай мистецтву, — сказав Лірик.
— Я заважаю тільки поганому мистецтву.
— Тоді нам пощастило.
Джаз засміявся.
Соня теж.
Потім сказала:
— Мені треба йти.
— Давай, — сказав Гриф.
— Бережіть себе.
— Ти теж.
Зв’язок не відразу обірвався.
На екрані ще кілька секунд світилася Соня. Потім зникла.
Гриф узяв карту. Лірик повернувся до телефона. Джаз зняв навушники.
Шум почув короткий звук повідомлення.
— Що це?
— Я ще раз скинула тобі трек.
— Я його вже чув.
— Знаю.
— Навіщо?
Соня трохи помовчала.
— Просто послухай ще раз.
Зв’язок обірвався.
Шум подивився на екран.
Натиснув play.
У бліндажі знову заграла музика.
Цього разу він не взявся за паяльник і не перевіряв пульт.
Просто слухав.
За входом тихо шелестіло мокре листя. На столі рівно світилися зелені індикатори зарядки.
Музика тривала.
Глава 5. Хтось іде
Вечір у госпіталі видався незвично тихим.
Не було звичного потоку голосів із палат. Тільки час від часу скрипіли колеса інфузійної стійки, десь клацав металевий замок на дверях і рівно працював кисневий концентратор.
Соня сиділа в кінці коридору на складаному стільці. На колінах у неї лежав блокнот із чергуваннями. Вона вже кілька хвилин дивилася на один і той самий рядок, не записуючи нічого.
Потім одягла навушник.
У бліндажі теж було тихіше, ніж зазвичай. Хлопці саме закінчили підготовку до наступного вильоту. Біля входу стояли складені ящики, на одному з них лежали запасні пропелери. Хтось залишив відкритою коробку з інструментами.
Шум перевіряв контакти на зарядному кабелі.
Джаз сидів, спершися спиною об стіну, і крутив у руках навушники.
Лірик щось читав із телефона.
Гриф стояв біля виходу й дивився назовні. Звідти було видно тільки темну смугу неба й слабке світло від технічної машини.
Соня зайшла в чат.
— Ви там?
— Живі, — відповів Шум.
— На жаль, — додав Джаз.
— Говори за себе, — хмикнув Лірик.
Соня усміхнулася.
— Пам’ятаєте того хлопця?
— Якого? — не зрозумів Шум.
— Яхта. Офіс. «Я знайшов себе», — підказав Джаз.
— А. Того.
— Мажора, — уточнив Лірик.
Соня на мить замовкла.
У коридорі за її спиною хтось тихо покликав санітарку. Вона повернула голову, переконалася, що зверталися не до неї, і знову вдягнула навушник.
— Слухайте. Тільки не смійтеся.
— Поганий знак, — пробурмотів Шум.
— Він більше не про яхту.
Джаз перестав крутити навушники.
Соня скинула новий трек.
Ґрей занурюється у моторошний морський кошмар, коли виходить на своїй яхті у відкрите море. Його шкіпер раптово переживає важкий медичний напад і непритомніє, залишаючи абсолютно непідготовленого Ґрея самого за штурвалом. Автопілот виходить із ладу, а шалений вітер небезпечно зносить судно до гострих прибережних скель. І саме тоді, коли надія, здається, остаточно згасла, Ґрей чує здалеку звук рятувальної служби, що наближається.
Коли музика закінчилася, ніхто не заговорив одразу.
Шум першим порушив тишу:
— …Добре. Тепер цікаво.
Він ще раз подивився на кабель, який тримав у руці, і відклав його.
— Тоді він купував втечу. А тепер він отримав море. Справжнє.
Лірик підняв голову від телефона.
— Вони назвали його Греєм. Той самий Грей. Тільки без казки. У казці корабель припливає. А тут він має сам довести, що він той самий.
Гриф спокійно сказав:
— Оце доросла версія казки. Без обіцянки, що хтось прийде.
Соня тихо сказала:
— Але він не здається.
Вона подивилася в темний коридор.
— Ось це мене й зачепило.
Джаз усміхнувся.
— Тепер він мені подобається.
— Все. Джаз визнав людину нормальною, — пожартував Шум.
— Не звикайте, — відмахнувся Джаз. — Бо він усе ще купив яхту.
— Оце принциповість, — сказав Лірик.
— Але тепер він не пасажир. Він за штурвалом.
Лірик одразу повернувся до нього:
— Тобто гроші залишилися, яхта залишилася, а статус змінився?
— Ні.
— А що змінилося?
Джаз подумав.
— Він перестав чекати, що човен щось зробить за нього.
Шум кивнув.
— Оце вже схоже на технічне рішення.
— Тільки не кажи, що я щойно пояснив тобі життя.
— Не пояснив. Просто не зламав.
Джаз засміявся.
Гриф подивився на них.
— Не те, що в тебе є. А що ти робиш, коли воно більше не працює.
Шум повернув до себе зарядний блок.
— Нормальна діагностика.
Лірик усміхнувся.
— У тебе навіть люди проходять техогляд.
— Якщо не проходять, проблеми починаються в польоті.
Соня слухала їх, усміхаючись.
Потім сказала:
— Знаєте, я раніше думала, що він просто хоче втекти.
— А тепер? — спитав Джаз.
— Тепер мені здається, що він просто хотів нарешті кудись іти.
Лірик відразу підняв палець.
— Оце різниця.
— Яка? — спитав Шум.
— Втеча — це рух від чогось. Подорож — рух до чогось.
Джаз кивнув.
— Учитель знову прийшов із визначенням.
— А музикант?
— Я перевіряю, чи звучить.
— І як?
— Поки не фальшивить.
Лірик задоволено кивнув.
— Можна залишити.
У госпіталі на Соніному кінці зв’язку різко дзенькнув метал. Потім почувся голос чергового.
Соня відсунула телефон від себе.
— Одну секунду.
Вона підвелася й пішла коридором.
Хлопці почули її приглушений голос, шелест паперу, відкривання дверей. За кілька секунд вона повернулася.
— Вибачте.
— Нічого, — сказав Шум.
Соня сіла назад.
— Я подумала про одну річ.
— Це знову небезпечно, — сказав Джаз.
— Мовчи.
— Уже мовчу.
Соня посміхнулася.
— Він боявся.
Гриф глянув на Шума, потім на темний вихід.
— Це видно.
— І все одно пішов, — сказала Соня.
Шум потягнувся до ящика з обладнанням і перевірив застібку.
— Ну так.
— «Ну так»? — перепитав Джаз.
— А що тут ще сказати?
Джаз розвів руками.
— Нарешті герой без музичного супроводу.
— У нього музичний супровід якраз є, — сказав Лірик.
— Тоді герой із хорошим саундтреком.
— Це вже твоя професійна деформація.
— Я гуманітарій. Мені дозволено.
Шум закрив ящик.
— Гуманітарію, ремінь перевір.
Джаз подивився на ремінь, яким був стягнутий ящик.
— Перевірив.
— Не той. На сумці.
Джаз глянув униз, знайшов розхитану пряжку й затягнув її.
— Технарю, ти псуєш мені символізм.
— Зате сумка не загубиться.
Лірик засміявся.
— Ось тепер у вас справжня дискусія.
Соня слухала їх і посміхалася.
— Мені подобається, що він не став кимось іншим.
— А ким він мав стати? — спитав Гриф.
— Не знаю.
Гриф знизав плечима.
— Тоді добре.
На кілька секунд запала тиша.
Джаз поправив ремінь на сумці.
— Мені, до речі, подобається інше.
— Що? — спитав Лірик.
— Він не знав, що буде далі.
— І?
— Пішов без гарантії.
Лірик подумав.
— Це вже не романтика. Це метод.
— Нарешті ми знайшли спільну мову.
— Не поспішай.
Шум підняв голову.
— Ви можете хоча б одну пісню не перетворити на дисертацію?
— Можемо, — сказав Лірик.
— Не можемо, — сказав Джаз.
Соня засміялася.
За її спиною знову почулися колеса. Цього разу вони проїхали зовсім близько, і Соня автоматично відсунула телефон, щоб не заважати.
Почувся короткий обмін репліками.
Потім тиша.
— Мені треба повернутися, — сказала вона.
— Давай, — сказав Шум.
— Бережіть себе.
— Ти теж.
Вона вже хотіла вимкнути зв’язок, але зупинилася.
— Хлопці?
— М?
— Завтра знову буде день.
Шум глянув на інших.
— Це погроза?
Соня засміялася.
— Ні. Просто факт.
— Тоді приймається, — сказав Шум.
Зв’язок обірвався.
У бліндажі залишилося тихо.
Гриф узяв ящик і перевірив застібки.
— Готово.
Шум подивився на годинник.
— П’ятнадцять хвилин.
Джаз підвівся й накинув куртку.
— До чого?
— До роботи.
— А я вже подумав, що до філософії.
Лірик встав слідом.
— Філософія завтра.
— А сьогодні?
Шум узяв ящик.
— Сьогодні не загубити обладнання.
Джаз усміхнувся.
— У кожного своя червона нитка.
Лірик одразу відповів:
— У тебе навіть нитки музичні.
— А в тебе — методичні.
Гриф відкрив двері.
У бліндаж увірвалося холодне нічне повітря.
— Досить.
Вони вийшли один за одним.
На столі залишився тільки телефон Шума. Екран на мить засвітився від нового повідомлення.
Соня переслала йому той самий трек.
Шум побачив назву, але відкривати не став.
Він узяв телефон і пішов за іншими.
Глава 6. Після сигналу
Голосовий чат. Вечір. До вильоту — пів години.
Соня підключилася не одразу. У госпіталі сьогодні було багато роботи: кілька машин прийшли майже одна за одною, санітари не встигали звільняти ноші, чергова медсестра раз у раз заглядала в палату.
Коли нарешті з’явився її голос, він звучав трохи хрипко.
— Я вам дещо скинула.
У чаті з’явився трек.
— Ну, — сказав Джаз, — слухаємо. Поки Шум не почав перевіряти, чи можна це полагодити.
— Я нічого не перевіряю.
— Це найстрашніше. Значить, уже полагодив.
Це розділ великого порятунку. Отримавши сигнал тривоги, Сола прибуває на eFoil і піднімається на борт приреченого судна з цілковитою, безстрашною впевненістю. Безпомилкова м’язова пам’ять бере гору: вона перехоплює керування, приборкує снасті й майстерно відводить яхту від неминучої загибелі на скелях.
Трек закінчився.
Цього разу ніхто не поспішав говорити.
Першим озвався Лірик.
— Вона.
— Що «вона»? — спитав Шум.
— Та сама дівчина. З кулоном. Я ж казав.
— Ти багато чого казав, — зауважив Джаз.
— Але зараз я маю рацію.
— Це вже небезпечний прецедент.
Лірик не звернув уваги.
— Вона більше не чекає, поки хтось припливе до неї. Вона сама приходить. І витягує його.
— Прилітає, — поправив Джаз.
— Що?
— Ти сказав «припливе». Там уже інша географія.
— Добре. Прилітає.
— Ось тепер правильно. Учитель історії переміг географію.
— Я ще можу тебе виправити.
— От тому я й мовчу.
Шум фиркнув.
— Не люблю поп-рок.
— Ми це переживемо, — сказав Джаз.
— Але ця нормально зроблена. Команди короткі. Почув — виконав. Без пояснення на три абзаци.
— Тобто тобі сподобалася не пісня, а протокол.
— Мені подобається, коли система працює.
— А люди?
Шум подумав.
— Люди складніші.
— О, — сказав Лірик. — Це вже майже філософія.
— Не перебільшуй.
Гриф досі мовчав.
На тому кінці чату було чути, як Соня щось перекладає. Потім вона сказала:
— Мені сподобалося, що вона не залишила його самого.
— Це важлива деталь, — одразу підхопив Лірик.
— Не починай, — попередив Джаз.
— Я ще нічого не починав.
— Саме це мене й лякає.
Лірик засміявся.
— Добре. Тоді коротко. Спочатку людина чекає, що її життя змінить хтось інший. Потім отримує те, чого хотіла. А потім виявляється, що цього недостатньо.
— Це не новина, — сказав Шум.
— Ні. Але далі цікавіше.
— Далі людина сама починає щось робити, — сказала Соня.
Лірик на мить замовк.
— Так.
Джаз клацнув язиком.
— Учитель забрав мою репліку.
— Ти можеш пережити.
— Можу. Але зафіксуй: це був мій матеріал.
Шум глянув на годинник.
— У вас ще двадцять сім хвилин на інтелектуальну власність.
— А в тебе?
— Двадцять сім хвилин на те, щоб не загубити інтелектуальну власність у траві.
— Оце вже наш Шум, — сказав Джаз.
Гриф нарешті озвався:
— Мені сподобалося одне.
Усі замовкли.
— Вона каже не «я». Вона каже «ми».
Соня тихо відповіла:
— Так.
— Бо сам далеко не заїдеш, — сказав Шум.
— Не заїдеш, — погодився Гриф.
Джаз додав:
— Навіть якщо дуже красиво рушиш.
— Особливо якщо красиво, — сказав Лірик. — На красивих планах зазвичай найгірше видно, де яма.
— Ось. А це вже справжній учитель.
Соня засміялася, але кашлянула одразу після цього.
Джаз змінив тон.
— Соню.
— Що?
— Ти сьогодні якась не така.
— Яка?
— Тиха.
— Я завжди тиха.
— Ні. Ти буваєш тиха. А сьогодні — дуже.
Шум нічого не сказав, тільки почув, як клацнула застібка на ремені.
— День важкий був, — сказала Соня.
— Знову без перепочинку?
— Майже.
— «Майже» — це скільки? — спитав Шум.
— Хвилин десять.
— Розкіш.
— Не заздри.
У чаті знову настала коротка пауза.
Лірик заговорив обережніше:
— Соню… Якби можна було вибрати. Ти хотіла б опинитися там? На морі. У тому житті.
Соня не відповіла відразу.
Десь поруч із нею загуркотіли колеса. Потім почулися приглушені голоси.
— Я хотіла б бути там, де я потрібна.
— Це не відповідь, — сказав Лірик.
— Саме відповідь.
Джаз тихо хмикнув.
— Тут вона тебе обійшла.
— Я помітив.
Соня продовжила:
— А море… Моє море зараз інше.
Шум видихнув.
— Добре.
— Що добре?
— Відповідь.
— Це найвища оцінка від Шума, — сказав Джаз.
— Не вигадуй.
— Я не вигадую. Я документую.
Соня знову засміялася.
Цього разу кашлю не було.
Шум подивився на час.
— Все. Романтика закінчилась. За двадцять хвилин виходимо.
— Після повернення скинеш ще щось? — спитав Джаз.
— Не обіцяю.
— От бачиш, — сказав він. — Людина вже навчилася не давати обіцянок.
— Джазе.
— Мовчу.
Усі почули різкий звук.
Спочатку він був майже нерозбірливим — короткий, далекий сигнал у мікрофоні.
Потім повторився.
Соня перестала говорити.
— Це що? — спитав Шум.
Замість відповіді пролунали швидкі кроки.
Хтось різко сказав:
— Соню, сюди!
Гуркіт металевих коліс. Чийсь голос зовсім поруч.
— Зачекайте…
Си
рена вдарила по зв’язку так, що голос Соні майже зник.
— Хлопці, я…
Тріск.
На мить — порожній ефір.
Потім зв’язок обірвався.
Шум подивився на екран телефону.
— Соня?
Тиша.
Гриф уже підвівся.
— Працюємо.
Ніхто не запитав, що саме він має на увазі.
Глава 7. Звичайний зв’язок
Глава 7. Звичайний зв’язок
Джаз дізнався про Соню лише наступного ранку.
Не від командування. Старшина медичної служби приїхав забирати поранених із їхньої ділянки, переглянув папери й, ніби між іншим, кинув:
— Ваша санітарка… жива. Але важка. Калібр влучив у корпус, де вона перев’язувала поранених. Контузія. Слух майже пропав, говорить погано. Лікарі кажуть — витягнуть.
Джаз нічого не відповів. Він довго дивився на електронну карту, ніби намагався знайти там ще одну позначку, якої там ніколи не було. Потім вимкнув планшет, мовчки вийшов із підвалу і став під сірим херсонським небом. Таким самим, як учора. Стояв кілька хвилин, не рухаючись.
Через годину прийшов наказ. Командування давало йому дві доби відпустки. Без пояснень. Усі й так розуміли чому. Старшим групи залишався Гриф.
Вантажівка рушила ще до обіду.
Перед від’їздом Джаз спустився в сирий підвал. Гриф міняв струни на старій гітарі. Шум сидів над розібраною платою. Лірик удавав, що читає технічний журнал. Ніхто не підвів очей одразу.
Джаз лише кивнув.
Гриф відповів таким самим коротким кивком.
Шум продовжив паяти.
Лірик так і не підняв голови.
Слів не було. Вони були зайві.
За кілька годин прийшов новий наказ — термінова зміна позиції. Новий район. Нове завдання.
Уже ввечері всі четверо сиділи в підвалі старого річкового порту. Стіни тягнули сирістю. Пахло мулом, водоростями й старим бетоном. Посеред кімнати лежали дві котушки оптоволокна.
Гриф задумливо покрутив одну в руках.
— Через русло не перекинемо, — сказав він. — Двісті метрів ще можна. Тут — кілометри. Течія просто порве нитку.
Він поклав волокно поруч.
— Радіо теж не працює. На лівому березі вони поставили нову «Красуху». Глушить усе.
Кілька секунд усі мовчали.
Лірик раптом підняв голову.
— А якщо… — Він повільно крутив у пальцях приймач керування. — Якщо приймача на самому дроні не буде?
Шум навіть не одразу зрозумів:
— Що?
Лірик узяв порожню коробку від акумулятора.
— Нехай радіо залишиться тут. На окремому модулі.
Шум завмер. А потім різко випростався:
— Чекай…
Він вихопив маркер. На бетонній стіні за хвилину з’явилася схема.
— Радіомодуль залишається в окремому контейнері. Велика антена. Потужний передавач. А сам дрон… — він швидко провів лінію, — одержує команди тільки по оптиці. Поки контейнер висить під ним — маємо звичайний зв’язок. Перелітаємо Дніпро. Скидаємо контейнер на тому березі. Далі — лише волокно. Жодного випромінювання.
Гриф уважно подивився на схему:
— Тобто над ціллю летить фактично мовчазний дрон.
— Саме так. А «мізки» залишаються позаду.
Шум уже посміхався:
— Вони шукатимуть сигнал біля цілі. А він буде за кілька кілометрів.
Гриф задоволено простягнув йому викрутку:
— Збираємо.
До світанку вони майже не розмовляли. Шум паяв. Лірик калібрував електроніку. Гриф перевіряв кожен роз’єм двічі. Про Соню не згадував ніхто. Про Джаза — теж. У підвалі були тільки інструменти, запах флюсу, оптичне волокно і тиша.
На світанку два важкі дрони піднялися над бетонним причалом. Під кожним гойдався невеликий контейнер.
— Телеметрія є.
— Відео чисте.
— Полетіли.
Дрони ковзнули над водою.
— Full HD, — сказав Лірик. — Навіть не сиплеться.
Коли машина Лірика досягла берега, контейнер від’єднався і тихо впав у густий очерет. Позаду швидко розмотувалося волокно. Попереду вже працював російський РЕБ, але картинка навіть не здригнулася.
— Стоп… — крикнув Шум — Контейнер не відділився. Не скинувся!
Дрон усе ще тягнув його під собою.
— Не смикай, — спокійно сказав Гриф. — Тримай висоту.
Шум завис над берегом, фактично перетворившись на ретранслятор і камеру спостереження.
— Заходжу, — зосереджено прокоментував свій маневр Лірик.
На екрані виросла щогла комплексу. Було видно навіть болти на кронштейнах.
— Бачу ціль. Піке.
Вибух. Екран згас.
— Антена лягла! — крикнув Шум.
І в ту саму секунду його голос змінився:
На екрані заметушилися російські військові — вибігали з кунга, озиралися, показували руками. Думали, що атака закінчилася.
Шум мовчки перевів ручку вперед:
— Тепер моя черга.
Дрон різко пішов униз від перевантаження — ретранслятор нарешті від’єднався. Останні метри кабелю вилітали з котушки вже під час піке.
Удар. Другий вибух. Екран почорнів.
У підвалі ще кілька секунд ніхто не рухався.
Лірик повільно сповз по стіні і заплющив очі.
Шум відкрутив кришку пляшки й повільно випив майже всю воду.
Гриф дивився на чорний екран. Десь далеко зараз їхав Джаз. Мабуть, уже сидів біля лікарняного ліжка. Можливо, тримав Соню за руку. Можливо, вона навіть не чула його.
Вони виконали цей виліт без нього.
Гриф тихо відклав планшет, поклав гітару собі на коліна. Не заграв. Потім, обер
ежно провів пальцями по струнах. Один тихий акорд.
— Будемо жити.
Глава 8. Хвилі долі
Лікарняна палата пахла хлоркою, ліками й старим лінолеумом. На підвіконні стояла пластикова чашка з водою, біля ліжка — крапельниця. За дверима час від часу проходили люди, тихо відчинялися й зачинялися двері.
Соня лежала майже нерухомо. Білий бинт закривав половину голови. Права рука була під крапельницею, ліву тримав Джаз.
Лікар перед виходом сказав:
— Не змушуйте її говорити. Якщо хоче слухати — нехай слухає. Цього поки достатньо.
Джаз кивнув.
На тумбочці лежав телефон Соні. Він узяв його, показав екран.
— Дивись.
Соня відкрила очі.
— Він вижив.
Вона ледве помітно кивнула.
— І ми повернулися.
Ще один кивок.
— Подзвонимо хлопцям?
Соня стиснула його пальці.
Джаз натиснув виклик.
У підвалі старого річкового порту Шум сидів над розібраним блоком живлення. Лірик тримав у руках кухоль. Гриф перевіряв застібку на бронежилеті.
Телефон задзвонив.
Гриф навіть не подивився на екран.
— Джаз.
Він увімкнув гучний зв’язок.
— Ми тут.
Спочатку з телефону долинав тільки приглушений шум палати.
Потім:
— Привіт…
Лірик поставив кухоль на підлогу.
— Соню.
Шум відклав викрутку.
— Чуєш нас?
— Чую.
— Добре, — сказав Шум.
Більше нічого не додав.
Джаз нахилився до Соні.
— Лікар дозволив послухати одну.
Вона кивнула.
Він запустив трек.
Пісня розповідає про наслідки кризи, коли Ґрей приходить до тями. Поранений шкіпер закликає його відкинути гордість і офіційно найняти Солу своїм постійним капітаном, визнаючи її талант, що передається поколіннями. Сола, як і раніше ховаючись за професійною маскою, отримує пропозицію й обмірковує, чи прийняти її, відчуваючи, як море поступово зводить їх разом.
Музика тихо звучала в палаті. Коли вона закінчилася, ніхто не заговорив одразу.
Гриф сказав:
— Хороший старий.
— Спокійний, — додав Шум.
Соня трохи поворухнула головою.
— Мені… сподобався.
— Мені теж, — сказав Джаз.
Лірик нічого не додав.
Соня заплющила очі.
— Ще.
Джаз подивився на неї.
— Ще одну?
— Ні.
Вона трохи сильніше стиснула його руку.
— Ще побудьте.
Джаз сів ближче.
— Побудемо.
Лірик відставив кухоль.
— Ми тут.
Гриф кивнув.
— Тут.
Шум повернувся до свого блоку живлення, але викрутку поклав поруч, не торкаючись її.
Кілька хвилин говорили про дрібниці.
Лірик згадав, що вранці знову зник чай. Шум сказав, що знає, хто його забирає. Гриф промовчав. Джаз пообіцяв після повернення знайти Соні нормальний чай.
— Не треба, — тихо сказала вона.
— Треба.
— Який?
— Який захочеш.
Соня ледь усміхнулася.
— Добре.
Потім знову заплющила очі.
Джаз уже хотів вимкнути зв’язок, але вона не відпустила його руку.
— Соню?
Вона відкрила очі.
Лірик сказав:
— Ми тебе зачекалися.
Соня довго мовчала.
— Я… теж.
Гриф нахилився до телефону.
— Повертайся без поспіху.
Соня подивилася на Джаза.
— Він тут?
— Тут.
Вона кивнула.
Гриф додав:
— Робота нікуди не подінеться.
— Знаю.
Соня набрала повітря.
— Дякую…
Джаз стиснув її руку.
— За що?
Вона заплющила очі.
— Не… за пісню…
Пауза.
— За вас.
У підвалі ніхто не відповів.
Джаз дивився на екран телефону. Лірик опустив голову. Шум поклав викрутку на ящик. Гриф сидів нерухомо.
За хвилину стало чути рівне Соніне дихання.
— Заснула, — тихо сказав Джаз.
Шум глянув на годинник.
— Нехай.
Гриф узяв рацію, подивився на неї, потім поклав назад.
Ніхто не поспішав повертатися до роботи.
Ще трохи вони залишалися на зв’язку.
Потім Джаз прошепотів:
— Добраніч, Соню.
Відповіді не було.
Глава 9. Повернення та новий вітер
Джаз повернувся на позицію лише на четвертий день.
Над Дніпром уже сутеніло. Він спустився у знайомий підвал, поставив рюкзак біля стіни.
Гриф сидів на ящику з гітарою. Лірик писав щось у потертий блокнот. Шум розбирав контролер.
Гриф підняв очі.
— Повернувся.
— Як бачиш.
— Добре.
Джаз сів, витяг телефон.
Кілька секунд ніхто нічого не казав.
— Як вона? — запитав Лірик.
Джаз не одразу відповів.
— Уже говорить. Потроху ходить із підтримкою. Каже, через два тижні повернеться.
— Лікарі знають? — запитав Лірик.
— Каже, що ні.
Лірик усміхнувся.
— Значить, Соня.
Джаз теж усміхнувся.
Він поклав телефон на коліно.
— Вона просила передати одну річ.
Гриф подивився на нього.
— Що?
— Послухати.
Джаз увімкнув трек.
Пісня відкриває початок їхнього офіційного спільного плавання, причому Сола твердо вирішила зберігати суто професійні стосунки. Спочатку вона списує Ґрея на чергового заможного техно-бро, якому потрібен лише привід для фотографій на яхті у вихідні. Однак у міру подорожі Ґрей дивує її: він опускає свою захисну оболонку й демонструє щире, смиренне бажання навчитися справжнього мистецтва вітрильництва.
Ніхто не говорив, поки звучала музика.
Коли вона закінчилася, Шум не підняв голови від контролера.
— Нормально.
Джаз глянув на нього.
— Це все?
— А що тобі ще треба?
Лірик закрив блокнот.
— Від Шума це майже рецензія.
— Не перебільшуй.
— Я й не перебільшую.
Гриф перебрав одну струну.
— Мені сподобалося.
Джаз кивнув.
— Мені теж.
Лірик трохи подумав.
— Цікаво, що цього разу після неї нічого не хочеться пояснювати.
— Нарешті, — сказав Джаз. — Я вже боявся, що ти почнеш визначати жанр людського життя.
— Це складна тема.
— Саме тому я її закриваю.
Лірик уперше за вечір засміявся.
Шум підняв очі.
— Якщо ви закінчили, у нас контролери.
— Бачиш? — сказав Джаз. — Людина повернулася, і вже командує.
— Я не командую.
— Тоді хто?
Шум показав на розкладений контролер.
— Він.
Гриф ледь усміхнувся.
За годину приїхали волонтери.
Машина зупинилася біля входу. Двоє хлопців витягли з кузова три великі кейси.
— Нові, — сказав один. — Серійні.
Шум відкрив перший.
— Вашу схему підхопили, — пояснив волонтер. — Тепер одразу ставлять кріплення під скидний модуль.
Шум оглянув корпус, перевірив роз’єми, кріплення.
— Серійні — не означає хороші.
— Ми на це чекали.
Шум ще раз оглянув плату.
— Але схоже, не зіпсували.
Волонтер кивнув.
— Передамо конструкторам. Будуть пишатися.
— Не треба.
— Пізно.
Хлопці закрили кейси й повернулися до машини.
Джаз провів їх поглядом.
— Шум, ти щойно образив людей, які привезли нам три дрони.
— Я сказав, що вони хороші.
— Ні.
— Сказав.
— Твоє «схоже, не зіпсували» — це не «хороші».
Лірик підняв блокнот.
— Для нього це майже освідчення.
— Ось тепер точно перебільшуєш, — сказав Шум.
Машина рушила.
Гриф подивився їй услід, потім узяв автомат.
— Я вийду на хвилину.
— Куди? — запитав Джаз.
— До елеватора.
— Добре.
Гриф піднявся сходами.
—
Біля зруйнованого елеватора вже майже стемніло.
Гриф стояв за уламком стіни й дивився вздовж річки.
Вітер ішов з води. Десь далеко працював двигун.
Гриф прислухався. Низький гул. Він підняв голову.
Над самою водою, майже над поверхнею, рухалася маленька темна пляма. FPV.
Гриф кинувся за бетонну плиту.
Дрон ударив у неї майже одночасно.
Вибух гримнув у вузькому проході між ангарами.
Бетонна плита прийняла на себе основну масу осколків.
Грифа кинуло на землю.
На кілька секунд він нічого не чув.
Потім повернувся звук — суцільним високим дзвоном.
Він перевірив руки. Ноги.
Цілі.
На щоці виступила кров із дрібної подряпини. На куртці — сірий бетонний пил.
Гриф підвівся.
Постояв кілька секунд, поки перестало хитати.
Потім пішов назад.
—
Двері підвалу різко відчинилися.
Джаз підвівся.
— Гриф?
— Нормально.
Шум уже був поруч.
— Сядь.
Гриф сів на ящик.
Шум оглянув його обличчя.
— Осколки?
— Бетон.
— Голова?
— Дзвенить.
Лірик приніс воду.
— Пий.
Гриф зробив кілька ковтків.
Джаз дивився на нього.
— Що сталося?
— FPV із річки. Йшов низько. Не побачив його вчасно.
— Плита?
— Прийняла.
Шум коротко кивнув.
— Пощастило.
Гриф нічого не відповів.
Лірик подивився на нього, потім на вихід.
— Позиція засвітилася.
— Так, — сказав Гриф.
Шум уже збирав контролер.
— Перебазовуємось.
Джаз озирнувся на підвал.
На ящику лежала гітара. Біля стіни стояли нові кейси. На підлозі залишився пил від старого бетону.
— Зараз?
— Зараз.
Гриф підвівся.
Цього разу він сам узяв свій рюкзак.
Лірик закрив блокнот.
— Шкода місце.
Джаз подивився на нього.
— Ти прив’язався?
— Я історик. Я прив’язуюся до руїн.
Джаз кивнув.
— Тоді рушаймо, поки не стало історично остаточно.
Знадвору долинув ще один далекий удар.
Лірик подивився на Джаза.
— Ми більше тут не сидимо.
Шум уже повернувся до обладнання.
— Згоден.
Джаз глянув на Грифа.
— Можеш іти?
— Можу.
— Не геройствуй.
Гриф підвівся.
— Я й не геройствую.
Шум узявся за першу коробку.
— Тоді переносимо все зараз.
Лірик закрив блокнот.
— Новий вітер?
Джаз подивився на нього.
— Не встигли звикнути до старого.
Гриф, тримаючись рукою за стіну, уже рушив до виходу.
— Тим краще.
За кілька хвилин підвал спорожнів. Акумулятори, дрони, рації, ящики — усе пішло на нову позицію.
Телефон Соні залишився в кишені Джаза.
Повідомлення було непрочитане:
«Повертайтеся всі.»
Глава 10. Голос із тилу
Госпітальний коридор пах антисептиком і кавою з автомата. Соня стояла біля вікна між перев’язками. Ліве вухо ще чуло гірше за праве, голова швидко втомлювалася, але лікар уже дозволив короткі телефонні розмови.
Вона подивилася на екран телефону. На фотографії четверо хлопців сиділи в їхньому сирому підвалі. Соня усміхнулася й натиснула виклик.
За кілька секунд відповів Гриф.
— Соню.
— Привіт… Я ненадовго. І так… у мене нова пісня.
У підвалі стихли голоси. Шум відклав викрутку.
— Але спочатку я хочу сказати одну річ.
Соня на секунду заплющила очі.
— Я страшенно зла на цю дівчину.
У підвалі запанувала тиша.
— Серйозно, Соню? — здивувався Лірик.
— Серйозно.
Вона говорила спокійно, але в кожному слові відчувалося справжнє роздратування.
— Вона вже не дівчинка. Не та, що ховала кулон під курткою. Вона професіонал. Вона врятувала людину. Вона знає, чого варта. Вона бачить, що Грей — не випадковий турист, не багатій, який приїхав розважитися. Вона бачить усе. І все одно… тікає. Не тому, що не може. А тому, що боїться дозволити собі бути щасливою.
Шум тихо запитав:
— Чому тебе це так зачепило?
Соня довго мовчала.
— Бо після ракети я лежала й думала лише про одне. Як багато речей ми відкладаємо на потім. Сказати. Подзвонити. Обійняти. Подякувати. Бо здається, що часу ще багато. А потім прилітає ракета… І часу вже може не бути.
Вона тихо видихнула.
— І тому мене дратує Сола. Не тому, що вона боїться. Боятися — нормально. Мене дратує, що вона робить вигляд, ніби проблема в роботі, у правилах, у таксі, у графіку. Ні. Проблема тільки в ній самій.
У підвалі мовчали.
Першим озвався Гриф:
— Це вже не про пісню.
— Ні, — відповіла Соня. — Це вже про життя.
Вона натиснула кнопку. Scarlet Spinnaker наповнила госпітальний коридор і сирий підвал одним і тим самим морським вітром.
Пісня передає тиху близькість, що огортає кокпіт із настанням ночі, коли океанський вітер стихає. Сидячи поруч, Ґрей помічає тонкий срібний кулон на шиї Соли й запитує про його історію. Вона уникає розмови. Коли вони готуються бездоганно пришвартувати яхту в домашній марині, обоє мовчки усвідомлюють: межі їхніх професійних стосунків назавжди змінилися. Ґрей просить її залишитися, але вона відмовляється й летить додому.
Після закінчення треку кілька секунд ніхто не говорив.
Гриф сказав:
— Вона весь альбом шукала свої червоні вітрила. І коли вони, можливо, нарешті підійшли до причалу… вона навіть не дала їм пришвартуватися.
Соня тихо засміялася.
— Саме це мене й злить. Вона думає, що береже казку. Насправді вона її руйнує. Власноруч.
Джаз запитав:
— Думаєш, вона це зрозуміє?
— Не одразу. Але зрозуміє. Бо людина не може нескінченно тікати від того, чого сама хотіла все життя.
Лірик обережно сказав:
— А якщо вже пізно?
Соня відповіла різко, майже жорстко:
— Не кажи цього. Поки люди живі — не пізно. Не вигадуйте собі трагедій раніше часу. Їх і без того вистачає.
У телефоні на мить стало зовсім тихо.
Шум нарешті сказав:
— От тепер схоже на нашу Соню.
— Просто після лікарні я більше не люблю слово «потім», — сказала вона. — Воно занадто часто нічого не означає.
Гриф тихо відповів:
— Добре.
Соня подивилася у вікно.
За склом повільно темніло місто.
— Якщо коли-небудь ця дівчина мене почує… Я скажу їй лише одну фразу.
Вона помовчала.
— Не ховайся за професією. Не ховайся за правильними словами. Не ховайся за страхом. Бо одного дня може не залишитися ні яхти, ні причалу, ні людини, якій ти так і не сказала: «Залишайся».
У підвалі ніхто не відповів.
Соня подивилася на годинник.
— Мені час.
— Добре, — сказав Джаз.
— Повертайся до нас.
— Постараюся.
Зв’язок обірвався.
Гриф поклав телефон на ящик.
Шум знову взяв викрутку.
Лірик відкрив блокнот, але кілька секунд не писав.
Джаз дивився на темний екран.
Ніхто не сказав слова «потім».
Глава 11. Останній акорд
Ротацію їм дали лише на тиждень. Не відпочинок — просто іншу ділянку, трохи далі від переднього краю. Цього вистачило, щоб заїхати до Херсона й побачити Соню.
До шпиталю всіх не пустили. Черговий на вході лише похитав головою:
— Один — ще можна. П’ятеро — ні. Тут операції йдуть без зупинки.
Соня сама знайшла вихід. Через десять хвилин вона вийшла з сусіднього службового приміщення, несучи під пахвою згорнутий старий килим.
— Там колись була кімната персоналу, — усміхнулася вона. — Стільців майже немає. Але килим я знайшла.
Вони перейшли в порожнє приміщення поруч із госпіталем. Колись тут була маленька офісна кімната. Тепер — голі стіни, одне вікно, старий електрочайник і запах свіжозвареної кави.
Соня розстелила килим просто на підлозі.
— От і все, — сказала вона. — VIP-зал.
Шум фиркнув:
— Розкіш.
Вони сіли просто на килим. Паперові стаканчики з кавою стояли посередині. Гриф поклав поруч гітару.
Вперше за довгий час вони були всі разом.
Деякий час ніхто не говорив. Соня сиділа навпроти Джаза, підібгавши під себе ноги. Пов’язка майже зникла під волоссям. Голос усе ще був трохи тихішим, ніж раніше, але впевненим.
— Лікарі кажуть, що слух відновиться, — сказала вона. — Майже повністю.
Джаз лише кивнув.
Він це вже знав. Але хотів почути саме від неї.
Соня дістала телефон.
— Є остання пісня.
Гриф подивився на неї.
— Остання?
— В усій історії.
— Тоді слухаємо.
Соня поклала телефон посеред килима.
У маленькій порожній кімнаті тихо зазвучала The Crimson Rig.
Фінальна пісня завершує всю морську історію. Сам Шкіпер виявляється тим самим моряком, який двадцять років тому розповів Солі казку й подарував їй кулон. Із лікарняного ліжка він упізнав кулон і зрозумів, ким була дівчинка, що врятувала їх.
Він надсилає Ґрею електронного листа, переповідаючи ту саму казку, бо зрозумів: ці двоє «шукали своє море»
Отримавши листа вже після від’їзду Соли, Ґрей змінює вітрила на своїй яхті на багряні й повертається до рідної гавані Соли.
І саме це бачить зі свого маяка моряк — який, імовірно, після лікарні став доглядачем маяка. Яскраве винно-червоне полотно урочисто розгортається над гаванню. Усе містечко завмирає від захоплення, а Сола на своєму eFoil мчить назустріч яхті, на яку вона так довго чекала.
Стоячи біля поручнів маяка, старий моряк спостерігає, як його багаторічна легенда нарешті оживає. Він благословляє Солу й Ґрея вирушити разом — назустріч відкритому майбутньому у відкритому морі.
Наприкінці Шкіпер промовляє: «Well played, Captain Grin».
Ця фраза може розкривати його власне ім’я — або бути натяком на Олександра Ґріна, чиїм дещо зміненим сюжетом Шкіпер поділився із Солою в першій пісні. Тепер ми бачимо, як ця історія буквально оживає.
Ніхто не коментував музику. Навіть Джаз.
Гриф сидів, поклавши долоню на корпус гітари. Шум дивився кудись у підлогу. Лірик раз по раз проводив пальцем по краю паперового стаканчика.
Коли останній акорд затих, телефон ще кілька секунд світився на килимі.
Лірик першим підняв очі:
— Виходить… старий шкіпер пам’ятав її весь цей час. Не тому, що чекав. Просто пам’ятав. Одну маленьку дівчинку, якій колись розповів казку. І цього виявилося достатньо.
Шум покрутив у руках викрутку.
— А Грей… Він нічого не доводив. Не переконував. Не сперечався. Просто прийшов. Саме так, як вона мріяла.
Джаз нічого не сказав.
Він зняв навушники й поклав їх на коліна — вперше за весь вечір не тримаючи їх у руках.
Гриф кивнув.
— Бо перестала боятися. Не моря. Не людей. Себе.
Соня подивилася на нього, потім опустила погляд.
Кілька секунд вона сиділа нерухомо.
Потім розстебнула верхній ґудзик куртки й дістала шнурок із гітарним медіатором — першим «щасливим» медіатором Джаза, який він подарував їй ще до війни.
Джаз посміхнувся. Ніхто не запитав навіщо.
Шум усміхнувся:
— А мені подобається, що ніхто нікого не рятував дивом. Усі просто робили свою справу.
Лірик подивився на нього:
— Мабуть, усі хороші казки саме так і працюють.
Гриф провів пальцями по струнах, не граючи.
Джаз раптом запитав:
— А після війни? Що ви будете робити?
Соня усміхнулася першою.
— Закінчу університет. Допишу диплом. І, може… напишу книжку. Не про війну. Про людей.
Лірик кивнув.
— Я повернуся до школи. І, напевно, вперше не скажу дітям, що історія — це щось далеке.
Шум потер викрутку між пальцями.
— Я відкрию майстерню. І хочу, щоб найбільша проблема в моїх дронах була розряджений акумулятор.
Він помовчав.
— Не осколки.
Джаз подивився на Соню.
— А я… Я хочу одного ранку випити з тобою каву. І щоб у цей момент ні в кого не задзвонив телефон.
Соня тихо засміялася.
— Домовилися.
Усі подивилися на Грифа.
Він мовчав найдовше.
Потім узяв гітару й легко торкнувся струн.
— А я зіграю концерт. Не великий. Просто десь надворі. Щоб люди сиділи без касок.
Він провів пальцем по струні.
— І щоб ніхто не здригався від кожного гучного звуку.
Більше він нічого не сказав.
За дверима хтось швидко пробіг коридором. Десь далеко покотилася медична каталка.
Лірик підняв паперовий стаканчик.
— За нас.
Шум торкнувся своїм стаканчиком.
— За тих, хто повертається.
Гриф підняв свій.
— За тих, хто дочекався.
Джаз нічого не сказав. Просто взяв Соню за руку.
Вона подивилася на нього, потім на друзів.
— За те, щоб колись ця історія стала просто книжкою.
Ніхто не відповів.
Гриф узяв останній акорд.
Цього разу він не обірвався. Звук трохи погойдувався в порожній кімнаті, торкався голих стін і поволі розчинявся в коридорному шумі.
Соня сиділа, не застібаючи куртки.
Кулона вже не було видно, але шнурок залишався на шиї.
За вікном вечірній Херсон жив своїм життям.
Десь зачинилися двері. Хтось засміявся в кор
идорі. Завівся автомобіль.
П’ятеро людей сиділи на старому килимі, пили дешеву госпітальну каву й нікуди не поспішали.
І цього вечора цього було достатньо.
Кінець.
Глава 12. Сцена після титрів
Підвал річкового порту. Пізній вечір.
Минуло кілька днів після їхньої зустрічі із Сонею.
Гриф міняв струну на гітарі. Шум зосереджено збирав новий вузол для дрона. Лірик переглядав свої записи. Джаз заповнював журнал польотів.
Телефон Джаза задзвонив.
— Соня, — сказав він і ввімкнув гучний зв’язок.
— Я щойно зрозуміла, що ми пропустили одну пісню.
— Як це?
— Дуже просто. Загубилася між усім, що сталося. Це злочин. Виправляємо негайно.
— Яка?
— Two Horizons. Я зараз скину.
За кілька секунд у чаті з’явилося посилання.
Джаз відкрив його.
— Є.
— Тільки не починайте знову все розбирати по кісточках, — сказала Соня. — Просто послухайте.
Гриф натиснув Play.
У підвалі зазвучала Two Horizons.
Задумливий дует, що підкреслює зіткнення двох світів головних героїв. Ґрей розмірковує про своє життя серед бездушних машин, сяйливих екранів і високотехнологічних ідей, тоді як Сола співає про лебідки, вітрила й життя, яким повністю керують зорі. Вони прийшли з протилежних горизонтів, але обоє відчувають незаперечний рух назустріч новій спільній казці, яка тільки починає народжуватися.
Після останніх акордів кілька секунд ніхто не говорив.
Потім Шум пирснув.
За ним засміявся Джаз. Лірик прикрив рот долонею, але теж не витримав. Гриф усміхнувся, не випускаючи гітару з рук.
— Та вони ж… ідіоти, — видихнув Шум.
— Абсолютно, — погодився Лірик. — Вона вирішила, що він якийсь багатий хлопчик, який купив собі яхту заради фотографій.
— А він стоїть і думає, що перед ним жінка, до якої навіть підійти страшно, — додав Джаз. — І весь його словниковий запас кудись зник.
Гриф провів пальцями по новій струні.
— І кожен думає, що другий з іншого світу.
Шум знову пирснув.
Голос Соні був тихим, але вона ледве стримувала сміх:
— От бачите? А ви ще казали, що військові іноді все ускладнюють.
— Ми цього не казали, — одразу заперечив Шум.
— Казали.
— Потрібні докази.
— Я філолог. У мене пам’ять на такі речі.
Лірик засміявся.
— Це серйозний аргумент.
— Мені подобається айтішник, — сказав Шум. — Повна катастрофа в особистому житті. Зате стартап продав.
— А вона теж хороша, — додав Джаз. — «Багатенький турист». І все. Діагноз поставлений за тридцять секунд.
Лірик похитав головою.
— Найсмішніше, що обидва весь час милуються одне одним. І кожен переконаний, що шансів немає.
Шум поклав викрутку на коліно.
— Це вже більше схоже на життя.
— І не смійтеся над ними занадто голосно. Ви самі не набагато кращі, — сказала Соня.
На кілька секунд запала тиша.
Шум подивився на Джаза.
Джаз удав, що дуже уважно вивчає журнал польотів.
Лірик почав сміятися.
Гриф похитав головою:
— Влучила.
— Це вона зараз про кого? — запитав Шум.
— Про всіх, — сказав Лірик.
— Неправда, — відповів Джаз. — Я, наприклад, чудово розмовляю з людьми.
— Джазе, — хмикнула Соня — Ти чотири дні збирався сказати мені, що повернувся, і врешті просто надіслав фотографію своїх черевиків.
Шум зігнувся від сміху.
— Все. Докази є.
— Це був художній прийом, — сказав Джаз.
— Звісно, — відповів Лірик. — Епістолярний жанр.
Гриф тихо засміявся.
— Ну все, — сказала Соня. — Тепер точно остання пісня.
— Точно? — перепитав Лірик.
— Якщо ще щось знайдеться, я вам не скажу.
Вона відключилася.
Джаз подивився на екран телефону.
— Повірили?
— Ні, — сказав Шум.
Гриф тихо засміявся.
Лірик закрив свої записи.
За стінами підвалу шумів нічний Херсон. У кімнаті ще залишався сміх.
Джаз відклав телефон і знову взявся за журнал польотів.
— Все-таки хороша пісня.
— Про двох ідіотів? — уточнив Шум.
— Про людей, — сказав Джаз.
Шум поміркував.
— Це складніше.
Гриф торкнувся струни.
— Значно.
Кінець. Тепер — справді кінець.
